У перші дні війни ми разом з чоловіком Мартіном вирішили запропонувати приміщення колишнього гуртожитку СК «Метеор» людям, які тікали від війни. Ми не мали жодного уявлення, на що йдемо. Родичі, друзі, знайомі та навіть зовсім незнайомі люди допомогли нам ввести будівлю в експлуатацію та привітати перші сім’ї. Це були емоційно сильні історії, моменти, коли не думаєш про те, скільки годин ти спав того тижня. Бачиш реальних людей, які в березні стоять перед тобою в халаті, капцях і з пластиковим пакетом у руках. Виснажені мами та діти, що одразу засинають, сидячи в кутку рецепції, поки ти заповнюєш потрібні формальності з їхньою мамою чи бабусею. Підтримка оточення була величезною, і завдяки, зокрема, ній забезпечення житлом і допомога, яку ми надаємо передусім жінкам і дітям, досі можливі. Зараз ми почуваємося спокійніше, у нас постійно проживає до сотні мешканців, яким ми надаємо психосоціальні послуги – допомагаємо їм стати на ноги та якнайшвидше відмовитися від наших послуг. Звичайно не все так райдужно, трапляються неприємні ситуації з окремими особами, боремося за фінансову стабільність проєкту. Але позитивний досвід роботи з українською спільнотою переважає. І я кажу собі, що якщо мені колись доведеться опинитися в подібній ситуації, я буду вдячна за притулок і солідарність, проявлену нашими людьми. І це має для мене великий сенс. Саме тому я тут.